Форум » Креативи » Стрибок всерЕдину сЕбе » Ответить
Стрибок всерЕдину сЕбе
Reshtunn: Минуло два тижні, а я й досі вагаюся з відповіддю: «Для чого я стрибав?». Екстріму мені в житті ітак достатньо, та й який тут екстрим, якшо наперед знаєш, шо все буде добре: ти двічі перестрахований, від тебе нічого не залежить і це робили тисячі. Екстрім це лізти на 100 метрову вежу по перегнившій металевій драбині, з думкою - якщо неправильно поставиш руку, або драбина підкачає, або вітер сильніше подує - ти труп. Була сильна спокуса написати, шо «я стрибнув для інших», шоб їм шось довести. Адже відомо, якщо ти радіотехнік, то обовязково повинен вміти ремонтувати телевізори і відкручувати електрику. Якшо програміст – взламувати чужі компютери та всліпу набирати на клавіатурі. Аналогічно якшо ти екстремал – то обовязково повинен стрибнути з парашутом. Це щось таке, ше з радянських часів, коли стрибок з парашутом був вершиною героїзму а кільце завжди не відкривало основний пааршут. Зараз, коли стрибають всі підрят і розказують, що: «нічого складного там нема, тільки гроші платиш і вперед» за сам стрибок зачоту тобі особливого не буде, але недай бог ти не стрибав, який ти тоді «пацан». Але й це не правда, бо на інших мені пофіг, та й основна маса моїх товаришів теж не стрибала. А самому собі я все давно вже довів. Перший стрибок з парашутом – як секс в 16 років, бо: - дуже цікаво як це, раптом там шось надзвичайне; - підсвідомо для самоствердження, шо «я такий матьорий, зробив це»; - перед оточенням: «всім тепер зможу цим хвастатися»; - та й все треба спробувати, життя коротке. Думаю тут відповідь, чому я стрибав. Перший раз я почув про стрибки з парашутом ше в далекому 2000році, коли знайомі з політеха записалися в клуб, ходили на заняття і апофеозом всього мав стати сам стрибок. Ніхто з нич до кінця ту резину так і не дотягнув, виявилася надто довгою. Тоді, маючи мало інформації про ці стрибки, я сприймав їх як спосіб самовбивства, чи принаймні каліцтва. Заняття діггерством звели мене з екстрімівцями, які на диво оперативно і організовано збирали досить велику компанію для походів в Лощину чи Полтву. Виявилося, шо всі вони затяті парашутисти. Тоді на пропозиції Валери стрибнути я думав «а нашо воно мені, шо то дасть, ітак життя повне пригод». Проте, тоді мною було вже прочитано багато цікавих матеріалів про парашутизм, одержані відповіді на всі «дурні» питання і парашут з самогубного засобу перетворився на транспортний. Все змінилося після того, як стрибнув Тарас, адміністратор Бескиду.Захоплені та емоційні відгуки цієї розважливої та добре знайомої мені людини подіяли краще, ніж будь-які переконування оточуючих. Та й, добре знаючи його натуру, я був впевнений, шо 270 гривень за якусь фігню він би точно не віддав. Так шо було вирішено – приходить весна, стрибаю з парашутом. Але на то вона й весна, шоб погода змінювалася кожної години. Проливний дощ не дав стрибнути в той день нікому. Зате була нагода ближче познайомитися з самими парашутистами, інструкторами, послухати їх історії з життя, обдивитися сам аеродром та навколишні приміщення. Далі наступило жарке літо, на кожні вихідні по 4 варіанти їх проведення, не до парашутів. Якби не ше один Тарас, який собі постановив шо стрибне і всьо. Він потягнув мене з собою для компанії і як людину, шо знає дорогу. Попри побоювання, в неділю зібралося аж 32 людей. І всі, шо головне, з різних суспільних груп: старі і малі, з села і з міста, накачані і сухі, вдумливі та розкуті, неформали і мачо. В тому також є свій кайф, бо усталений спосіб життя, усталене коло спідкування, весь час ті самі типи людей - надоїдають. А деколи так хочеться свіжої крові, нових думок, інакшого погляду на вже звичні речі. Наново відчути як це, здобувати чиюсь увагу, повагу спираючись не на напередтим створений авторитет і оточення, а розраховуючи виключно на власні сили та розум. Починаються інструктажі. І хоча я це вже раз чув, але слухаю уважно, багато встиглося забутися, та й інший інструктор розповідає зовсім по іншому. В половини оточення відношення до інструктажів досить таки прохолодне, типу як до формальності яку треба пройти. Адже ж ітак стрибнем всі, двійки не поставлять нікому, так шо яка різниця. А даремно, якими б парадоксальними та очевидними не здавалися поради інструктора, більшість з них всі забувають і ніхто не виконує. Честь і хвала цим людям, адже розказують вони те саме вже в котрий раз і прекрасно знають, шо частина слухачів не розблокує запаску, частина дьорне за кільце зразу, частина розставить ноги при приземленні і будуть потім шкутильгати, частину волоктиме по землі вітром і вони не знатимуть, як з цим боротися, частина так і не зможе бодай дьорнутися у підвісній системі і приземлиться боком чи у дерева. Тим не менше, є й такі – які це все запамятають і виконають, а потім може стануть спортсменами-парашутистами. Для таких, напевно і стараються. Коли мені Валера казав шо: «хоч стрибати – розраховуй на цілий день» я не міг зрозуміти чому. Адже тренінги тривають всього лишень кілька годин, далі стрибнув і після обіду додому. Але не тут то було. І сам персонал не особливо спішить скидати людей, та і погода після обіду любить собі зіпсуватися. Йдемо їсти в столовку збоку, офігіваємо. Звідки в такій глуші ця ейкібана? Столовка замучена з хорошим ремонтом, всередині купа тематичного декору. Єдине пояснення – вона належить приватникам, а льотчики, судячи з цін на польоти, люди далеко не бідні. От і облаштували місце шоб побухати і блядєй поводити. Після обіду харимся, ходимо взад вперед, чекаємо. Взагалі ситуація подібна на поліклініку, коли купа непотрібних затримок яких легко можна було б уникнути, якби все чітко зорганізувати. Але нікому то не потрібно. Нарешті всі парашути на нас, все перевірено та підігнано. Вайлувато йдемо до літака, страшенно жарко, тяжко, ще й тисне. Добре шо дозволяють сісти на траву і наблюдати як перша група вистрибуватиме. Коло за колом літак набирає висоту. Аж раз – і в небі появляється білий парус, за ним другий і третій. Самих людей неозброєним оком не видно, тільки процес відкриття парашуту. Магічна, заворожуюча картина, лебедине озеро в небесній синеві. Одразу ж кидається у вічі, як по різному всі летять. Одні, таке враження, дьоргають кільце одразу ж в літаку, купол парашута майже зачіпає хвіст. Інші – летять максимально вниз аж поки не спрацює автомат і не зробить все за них. Автомати парашутні як і автомати Калашнікова – безвідмовні, тому частина спускається з білою матнею запаски між ногами. Починається приземлення, дехто робить все правильно, ноги докупи, лицем за вітром, після приземлення одразу ж оббігає парашут. А дехто – ой господи, хотілося аж очі заплющити щоб не бачити його сметрі. Але нічо, якось все відбулося добре, максимум шнобель в траві чи синяк на лобі. Це додає впевненості, техніка приземлення допускає досить серйозні прогріхи. Аналізую їх і продумую, як це робитиму я. Сідаємо в Ан-2 і взлітаємо. Кружляючи над Городком і околицями милуюся озерами, зеленими лісами і згадую як я тут в жару пиляв 120 км на велосипеді. Вдивляюся в дороги і повороти, вгадую місцевість і в голові зпівставляю її з картою. Про стрибок навіть не думаю. Нас прищіпають до троса, значить стабілізуючий парашут відкриється полюбе. Відстороненим поглядом дивлюся на стрілку висотоміра на протилежній стінці. Поступово-поступово вона долазить до позначки 1000 і раптом лунає пронизливий гудок. Це привело мене до тями. «То значить зараз треба стрибати? Бляяяяяяя, а так файно сиділося. І шо далі?» Інструктор відкриває двері, десь далеко внизу під собою я бачу землю. Ще раз дьоргаю за шнурок, чи надійно привязаний я до троса – ніби все в порядку. Стаємо перед дверми, я третій, переді мною двоє хлопців з Тернополя. Як інженер миттю оцінюю ситуацію: парашути відкриються полюбе, я бачив як їх збирають, приблизно уявляю конструкцію, та й їх двоє. Найбільш ненадійним елементом є підвісна ситема, адже вона тільки одна і оцінити її стан на око досить тяжко. Ймовірно, шо під час спуску шось порветься і я полечу каменем вниз без своїх двох парашутів. Але шо поробиш, така значить доля, от вже і моя черга, пора підходити під двері. «Головне нічого не думати . Пофіг, шо відбувається, головне шоб я вів себе адекватно, стрибнув саме тоді, коли скаже інструктор, правильно відділився від літака і дьорнув кільце саме через три секунди, а не одразу чи від автомата. Бо це означатиме, шо стрибнув саме я, а не мене кинули як мішок з цінним коричневим вантажем. Але ж яка то дурість, стрибати туда вниз з того літака, і нашо воно мені здалося? Проте нема свалу, треба довести всьо до кінця, будь шо буде. Так, стаю в пройомі, ліва нога на порозі, чекаю удару інструктора то плечу. Ніколи не бачив землю інакше ніж через ілюмінатор, а тут вона реальна. Зараз я полечу туди і хто зна, як воно буде. Ну де ж він, скільки можна чекати.» Стрибаючи вниз я вже ні про що не думав. Це відбулося якось автоматично, пішов удар по плечу – я відштовхнувся від літака на автоматі, як коліно рефлекторно піднімається від удару по ньому молоточком. Памятаю, як мене понесло повз корпус літака вліво і вниз, я ніби бачив це все збоку, з позиції інструктора, себе з парашутом за спино який летить з роззявленим ротом униз. Так ніби дух мій залишився в літаку, вперто зачіпаючись німбом за дверну ручку і спостерігаючи як його тіло каменем падає вниз. Але врешті я опамятався і наступна картинка є вже в метрах тридцяти від літака, лечу вниз, руки на кільці і я рахую триста тридцять один, триста..... Відчуття невагомості – ось основний кайф, який я одержав від стрибка. Почалося воно десь за пів секунди після відділення і тривало аж поки мій внутрішній годдинник не дорахував до триста тридцять трьох. За цей час я встиг подивитися вниз і подумати «Ну його нафіг», подивитися вліво і вправо на небо, що плавно без будь-яких чітких ліній переходить в землю і подумати: «як дивитися з кримського плато на море». Потім я зрозумів, шо прийшов той час і саме зараз я дізнаюся, що воно і як. Страху не було зовсім, адже розумів шо змінити ітак ніц не зможу. Перевів погляд на ліве плече: побачив там свої дві руки. Мудро хтось придумав, якби рука не була там – фіг би зараз потрифив взятисі за то кільце. Якби не було лівої руки – давно б дьорнув. Щосили тягну кільце(а чому власне кільце – ручка має продовгасту форму) як вчили: вниз і від себе; але чомусь зупиняюся на витягнутій руці, не задіюючи плечовий суглоб. Кільце пішло на диво легко, розривного зусилля в 20кг я не відчув. Парашут теж не відкрився. Миттю згадав шо казали тягнути далі, аж ніби до бедра, що я й зробив. Одразу ж за спиною щось зашаруділо і мене почало поступово пригальмовувати аж зрештою плавно, як мати кладе малу дитину в люлю, посадило у підвісну систему. І тут мені від серця відлягло. Ба, відлягло навіть раніше, коли він тільки почав відкриватися і я зрозумів шо парашут все таки працює і це не зайвий рюкзак за спиною. Все ж таки якась тінь сумніву, значить, в мені була. Памятаючи свої побоювання, я двома руками вчепився у підвісну систему, шоб в разі чого втриматися на ній. Оглядаю купол – красивий, великий, білий. Без отворів і вмятин. Значить можна сміло знешкоджувати запаску. Відпускаю руки від підвісної системи і насолоджуюся польотом. Внизу бачу кілька зелених кудрявих кусочків лісу, дорогу, якою приїхав сюда, якісь будки і дахи. Поступово обриси стають все чіткіше і я вже можу виокремити зльотну смугу, окремі літачки, людей, шо уважно дивляться на нас. Десь серед них є і Тарас. Десь напівдорозі до землі ззаді щось клямцнуло. Перша думка була про якусь несправність, але потім згадав про автомат запаски який спрацьовує від висоти. Пробую керувати парашутом, так як нас вчили. Адже порядний хлоп повинен в житті спробувати керувати всім, шо тіко керується; крім власної дружини, звісно. Хоч всі і казали, шо Д-5 керуються погано, але мені досить точно вдається вибрати місце для приземлення – збоку від взлітної смуги недалеко від точки, куда потім треба буде тягнути парашут. Ше кілька переважувань вліво – вправо і я на правильному курсі. Тепер головне не запутатися з руками, яка куда, шоб правильно розвернутися по вітру. І хоча ця процедура здається страшенно складною і неприродньою коли думаєш про неї чи спостерігаєш її збоку, в самій підвісній системі все виглядає якось просто і буденно. Взяв, і перекрутився. Хлопці, шо стрибали переді мною чомусь значно вище, напевно потоки повітря інакші. Земля наближалась не надто щвидко, я завчасно звів ноги докупи. Думаєте це легко зробити, маючи там ремінь підвісної системи? Нічог подібного! Тим не менше, приземлення відбувається вдало, лише трішки болить права ступня в місці старого перелому. Саме вона не дала мені змоги схопитися на ноги і оббігти парашут. Тим не менше, оперативно підтягнувши під себе кілька строп і погасивши купол я зміг підвестися на ноги. Відчуття – як в героя радянського фільму про космос, який після багатьох годин перебування в екстремальній ситуації, борючись з технікою та людьми, все ж таки виривається на волю і стоїть по пояс в пахучій траві, над ним пропливають густі білі купчаті хмари, призахідне сонце кидає тінь на мужнє обличчя замурзане сажею а синє небо додає контрасту всій цій картині. Ага, іше забув про ліс на горизонті, шо дає глядачу впевненість ніби льотчик виживе, шо він не в безлюдному степу. Досить типова картина тогочасного кінематографу, думаю всі її бачили. І от, я почувався так само, ніби збулася моя дитяча мрія і я пеернісся в кінофільм. Аж неохота було знімати підвісну систему. Не знаю чому, але багато знань в одних науках абсолютно невідомі і не використовуються в інших. Наприклад нескінченна петля, яку нас навчили вязати для строп при укладці їх в сумку. Знав би я цей спосіб раніше – як би він мені спростив життя з різними бухтами кабелів. Признаюсь чесно – перша думка була, шо воно тих грошей не вартувало. Реальних відчуттів лише кілька секунд поки летиш невагомий. Але подивившись на інших людей, які позабували знешкодити запаски і ті їм наповнилися в повітрі, збільшивши тим самим швидкість падіння, чи кого тягнуло 20м по землі, чи хто приземлявся задом – розумієш, насправді це досить складне випробування і те, шо я зробив все правильно: моя особиста заслуга. Так шо гроші витратив недаром. Вже потім,через кілька днів, будучи в Криму, засмагаючи на пляжі, пючи пиво та спостерігаючи за шоколадними дівчатами я згадував цей стрибок і він мені робився щораз примарнішим і менш реальнішим. Згадувалися додаткові переживання під час вільного падіння, додаткові картинки. Починало здаватися, що цього взагалі не було, хоча тіло добре запамятато той кайф а нога продовжувала нити. І щораз сильнішим та сильнішим ставало бажання повторити це знову, відчути ту свободу вільного польоту, ще більш гостро заглибитися в ті переживання, тепер вже без долі страху і сумнівів, одержати ще більше задоволення. Напевно саме так на це і присідають. ПС. Описуючи свій стрибок, я не читав жодного зі звітів про «перший стрибок з парашутом». Викладені враження можуть бути типовими для всіх, неодноразово описані, всім відомими, нікому не цікавими чи баяном. Прошу вибачення, я писав все так, як було насправді.
Ответов - 0
полная версия страницы