Форум » Креативи » Не все їхнє краще і не все наше гірше... » Ответить
Не все їхнє краще і не все наше гірше...
Reshtunn: Третій раз в Штатах - шо третій раз на Говерлі. Місце вже знайоме і вивчене, починаєш відчувати до нього і всього, шо його оточує і з ним асоціюється(як ото Раховоз чи Боїнг) певну привязаність, можливо навіть любов. З усіма наслідками та синдромами, типу ностальгія, меланхолія і піднесення. Відвідуючи гору втретє йдеш вже знайомою і втоптаною дорогою, ностальгічні спогади дають піднесення, розслаблення, своєрідний наркотик у кров. Появляється безпечність і обовязково - додаткові непередбачувані труднощі. Кажеш собі - шо тут може бути складного! І складне зявлається! В самих неочікуваних і відомих місцях! Не оминула ця гірка доля і нас. У Київ ми прилетіли заздалегідь до відправлення. Подивилися шо нашого літака ше навіть нема у списку на відліт - і пішли гуляти. Відомо ж, що реєстрація відбувається за годину-дві до вильоту. Минулий раз я був пропустив перехід зими у весну. Відлітав з сіро-вологого Львова, а верунвся в пекучо-зелений. Зараз також почався перехідний період, вже було видно перші ознаки осені: троха опалого листя на дорозі, сонце з особливо осінньо-теплим відтінком, запах холоду і деревяного соку у повітрі. Тому я й старався вловити, запамятати всі ті миттєвості моєї улюбленої перехідної пори. Бо знаю, коли вернуся все вже буде не то, в повному розпалі підготовки до сплячки. Приходимо після прогулянки в аеропорт - а літака далі нема ні на табло, ні на щитах перед реєстрацією. Йдемо до будки Дельти Ейрланс - кажемо шо за фігня! Нам чемно пояснюють, шо літака вже немає, він давно відлетів! Ми офігівші! Як так, до відльоту ше більше години! Вони бормотять шось невнятне тіпа треба приходити за годину, шо літак вже завантажений і шо попасти на нього ніяк не можна. Кажуть прийти за дві години, вони шось придумають. Ну що ж, приходиться чекати. Розуміємо, шо посунуться, також і всі наступні звязані рейси. І невідомо як там далі буде. Ну але шо скажеш, підсвідомо я був до того готовий. Дві години у Борисполі - гірше дня на залізничному вокзалі в Жмеринці. Приміщення мале, тісне, пристосоване і душне. Балаган гірший ніж в Мукачево на Циганський празник. Всі можливі кутки зайняті сумками і людьми, людьми і сумками. Кожен десь ходить, шось говорить, метушиться, рішає. Ні про які місця для сидіння не може бути й мови, не то шо крісла - всі проходи між ними заставлені багажем. Як назло в цей же час відклали рейс на Анталію, тому гурми людей в шортах і обтягуючих білих штанах мужньо "відпочивали", чекаючи свого рейсу. Ми, навчені гірким досвідом, також нікудти не йдемо, стараючись постійно бути в полі зору будки. Напис на інформаційному кіоску глузливо запитує: "Чи задоволені ви кількістю місць для сидіння?". Таких як ми назбиралося чоловік з 10, деякі з них прийшли за дві!!! години до посадки і літака вже не було. Або й не було в принципі, хто його знає. Не виключено шо компанія не набрала людей і вирішила відмінити рейс, а пасажирів розкинути по інших компаніях. Ну і придумала відмазку, шо літак наповнився за три години раніше і полетіу. Як альтернатива є рейс в першій на Юкрейніан Ейрлайнс і в Париж. Дівчатка почергово кудась бігають, дзвонять, за шось домовляються. За 10 хв до відправлення їм все таки вдається спихнути нас українським авіалініям і ми стімголов пробігаємо всі процедури, викликаючи законне невдоволення стоячих в черзі. Ше б пак, я б сам був недовольний якби мене заставали на такій жарі стояти дві години, а тут хтось пхається без черги. Ну, холєра, всьо! - Нарешті їду... За спиноу лишився родіни кордон. Відправку літака ми затримали на двадцять хвилин, майже не полетіли в бізнес-класом, але в кінці, на жаль, все таки знайшлися місця в звичайному; обматюкали двох арабів в черзі, самі добряче похвилювалися, вникли в тіньові схеми роботи авіакомпаній типу "я тобі - ти мені". Є й плюси, летимо ми з Олегом-Бен-Ладеном, який мав летіти якраз цим рейсом сам, двома годинами пізніше. І нам веселіше, і йому спокійніше, все таки перший раз в Штати летить. Не все їхнє краще і не все наше гірше. Принаймні українські авіалінії мені сподобалися більше за американську Дельту, якою я літау перед тим. Персонал краще вишколений і уважніший, другий раз весь хавчик я зїсти не зміг, носять пиво Славутич, крутять українську музику і нормальний тяжкий рок. До Ньою-Йорку долетіли ми без пригод. Вийшли з літака, пішли до славнозвісного паспортного контролю, який так усердно відсіює всіх нелегалів з України, вже й в черзі добряче вистоялися як кохлись - у Бена Паспорта нема! Ось тобі і другий трабл. Ше пів години пішло на потрійне обшукування всіх кишеньок і закутків - нема та й всьо! Бен побіг у Літак - а там вже закрито, не пускають. Шо робити? В штати без паспорта теж не пустять. Через пів години метушні, коли вся довжелезна черга майже закінчилася, Бену вдалося віднайти свій пашпорт, який випав в Літаку. Хух, йдемо тепер на реєстарцію квитків на Сіетл. Якшо говорити чесно - в мене дуже рідко буває відчуття присутності в тому чи іншому місці. Будь то гори, чи мандрівка замками, чи просто прогулянка по Львову, чи спуск в Полтву. Коли заходжу в якесь нове і незвичайне місце, то в більшості випадкіу я почуваюся як глядач в кінотеатрі з екраном кругового обзору. Все ніби то і реально, можна помацати і попробувтаи. Але в той же час не полишає відчуття відстороненого спостерігача. Ось зараз піду звідси - і все це лишиться в непевних спогадах, як якийсь прекрасний сон з дитинства. А бувають місця, чи радше настрій (бо я не вірю шо місця міняються, міняється тільки наш настрій і освітлення), коли ти до дрібнички відчуваєш кожен елемент пейзажу. Ці люди, шо бігають навколо літаків, ці вантажні машини, скло в залі, коридори і люстри, літаки за склом у мякому оранжевому світлі сідаючого сонця. Все це справді реально, як реальна власна домівка, де живеш роками. І це проймає до кісток, відчуття шо ти справді тут є, за багато тисяч кілометрів. Шо це також все існує з усіма своїми плюсами і недоліками. Думаю, це вплив якогось невивченого гормону, шось подібне до адреналіну, який виділяється під впливом ситуацій, і відповідним чином діє на думки. І, як і адореналін, його дія скоро закінчується, залишаючи незвичайно яскраві спогади про наркотичні видіння реального. Сама реєстарція відбувається в Окремому віддділенні аеропорта, який належить суто Дельті, куди ще й метром треба добиратися. Ну фіг з ним. Заходимо в середину споруди - о Ужос. Бориспіль намбер ту! Стеля місцями протекла, видно іржаві потоки, де-не-не зі стін пооблущувалася фарба, купа папірчиків на підлозі, всюди якісь хамовиті негри, люди стоять до стійок у довжелезній черзі, добрне шо хоч 50% черги займають їх сумки . Випитатися якусь інфорамцію про наші перенесені квитки у варґатої негритоски нам так і не вдається, тож мусимо сумирно як справжні ЛьвіВці стояти у черзі. Накінець то підходжу до стійки: "Так, Ваші квитки є дійсні! Але де вам такі видали?!?". ПОяснюємо тяжку ситуацію з наповненням літаків в Україні і нам дають посадочні талони. Причому мені дали нормальний, а Руслану - без місць. Типу якшо будуть вільні - то полетиш. Інакше - ні. Але все оібйшлося. Внутрішні рейси вищезгаданої компанії інакше як з нашими маршрутками порівняти не можна, купа менінгіту, старі стюардеси і жодного сервісу. Зато беруть ціною квиткіу! Хоча буду просити наших америкосів, шоб більше в Дельти їх не купували. Ну надто вже вони прикрі. Вже в Сіетлі обоє моїх супутників згадували як я їм казав, шо з Нью-Йорка в Сіетл - то є найтяжча ділянка шляху. При одержанні багажу виявляю певні зміни в розташуванні защіпок на броцику. Гади, стиряли, тобто вилучили, два диски Пірколаби(тьоху, най їх дідько копне, йоптєль), які я хтів слухати в машині, а потім віддати Ксьондзику - жеби пів року туткій не скучау; і зубну пасту. Про Пірколабу ше розумію, хтіли негри троха потащитисі, але пасту якогось милого, вона ж не в ручній поклажі, а в багажі!!! Проте вже більше 30 годин на ногах, тому вирішую не сваритися і йти по машину. Тут наступний трабл: в обох кіосках Бюджета нікого немає! Ше б пак, 12 ночі! Спускаємся в підвал до гаражів і аж там бачимо мулатку за прилавком! Хоч я і не люблю мулатів, але як я радий був її бачити! Ну що ж, добре шо хоч знайшли, а то б прийшлося таксі викликати, а на наступний день знову туда пертися. Процедура оформлення машини багато часу не зайняла, хоча мулатка ніяк не могла допетрати, шо то їй за права під ніс сунуть; і ось ми вже їдемо в напрямку готелю. А це майже 70км, як до Стрия зі Львова. По дорозі спізнаю вже знайомі заводи Боїнга, готелі. Потім йде різнокольоровий даун-Таун Сіетла, далі чорна траса з безліччю екзітів. Тільки і втикай, шоб не промазати і не вїхати в нього. При підїзді до Еверету, де має розташовуватися наш гуртожиток, скидаємо швидкість, жеби не пропустити потрібний вихід. Доганяє мєнт. Стукає чомусь в моє вікно, відкриваю. Всовується типова квадратова пика з ліхтариком у руці, років десь 30. "Хеллоу, хау ааа йу? Вай ааа йу драйвінґ соу словлі?". Най би тя шляк трафив, і ото ізза того треба була нас пИнєти?! Пояснюємо, шо ми тіпа нє мєсні, їдемо до такого то гуртожитку на блядки, дорогу знаємо, в натурі, ось роздруківка з гугла. Але їдемо повільно, шоб не пропустити потрібний екзіт. (Хоча повільно - то було в нас 80км/год). Грунтовне пояснення тверезим голосом, а особливо роздруківка з усіма поворотами справляє на нього враження. Але про всяк випадок каже показати йому права. Качати - так, а показувати - якого милого! Шо б там не говорили про міжнародні стандарти, але нам до них ше срати і срати. Принаймні в плані водійських прав. Шоб розібратися шо там і як, тепер вже поліцаю, зайняло хвилин 10, не менше. На прощання розказав як їхати, застеріг про сифіліс у блядєй, побажау приємної дороги, та й пішов дожовувати свій хот-дог. А ми, раді шо його спекалися і шо наші права дійсно дійсні , порулили далі. Так як їхали ми насправді на конференцію по астрально-вагінальних явищах, а не на блядки, - то в туртожитку №5 для нас все вже було зарезервоване та підготовлене, тільки сказали камєнді прізвище - і получили ключі від кімнат. Про всяк випадок камєнда попросила кредитку(хитра сцуко) - і тут наступний трабл, в мене жодна кредитка в них чомусь не приймалася, хоча раніше я їздиу з тими самими і було всьо гуд. Але в цей день мене вже ніякими траблами не здивуєш, тому посилаю камєнду на прутень, кажу їй, шо дам скільки треба готівки, після чого вона відчіпається. Йду в свою рідну 207 халупу спати. Тіки хто тут порядок вже навів? Де всі пляшки з під Ліжок? Де срачі, Лямпачі і де Любко? І електронний замок на вхід якого милого він поставиу?
Ответов - 23, стр:
1 2 All
Reshtunn: Шо за прохфессор, нах? І який він в старку відомий, якшо я про нього ніц не чув?
Reshtunn: то, шо я саме в Україні, а не десь у буржуїв, повідомляє горда вивіска "Welcome to Uktaine" з маленьким підписом "МТС - Спілкуйся чемно, живи нікчемно" знизу. Хоча це й до неї стало ясно, коли з літака до приміщень везли автобусом, а не по доріжці. І до будок паспортного контролю вишикувалася аморфна черга корельована швидше до овалу, ніж до окремих прямих ліній, - чоловік з 200. Будок було всього сім, і розташовані вони були дуже близько одна від одної. Відповідно люди з клунками, шо стояли в тому чи іншому ряді, зливалися в одну суцільну масу, де ніхто толком не знав до Якої саме будки він стоїть і де його черга. Після вплорядкованих черг з розділювачами у міжнародних аеропортах, де коли кожен чітко знає куда і чого він йде, скільки йому ше лишилося чекати і де працівниками аеропортиу здійснюється регулювання людського трафіку це було більш промовисто, ніж кічове "Welcome to Ukraine". В пятницю ввечері я порахував шо залишилося всього 24 години до часу прильоту в Київ, після чого ми з Петром випили по 6 пив на прощання, за вдале закінчення, продовження і повернення та й пішли спати. Правда недовго, бо вже в 3 ранку мчали по пустому фрівею до аеропорту. Всі можливі і неможливі дорожні шляки нас вже трафили, тому летіли спокійно, знаючи шо ніц вже не буде. Та й так воно насправді і трапилося. В Сіетлі зустріли схід Сонця, яке зійшло досить несподівано, перетворивши глупу ніч на туманний ранок. Здаємо багаж, який компанія обіцяє доставити аж ло Києва! і з недовірою сідаємо в літак. Народ в основному "тупі американці", пенсіонери і недбало вдіті підлітки, з штанами нижче члена. Нью-Йорк, незважаючи на півночно-морський статус, зустрів нас жаркою, по справжньому літньою погодою. Тут і проявилися всі плюси подорожування в шортах, шльопанцях і футболці. Нашо на собі тЄгати якийсь одяг, якшо ітак з аеропортів і боїнгів не виходитимеш? Зате так значно комфортніше, плюс без кожанки - фуріка - барсєтки - спортивних чи класичних штанів виглядаєш по Європейськи. Принаймні в Ньою-Йорку наші не розкусили, шо я тоже їхній, заговорювали по англійськи. Та й бридко якось з ними спілкуватися. Петро казав шо також коли летів у літаку з "нашими", то говорив викючно по англійськи Діффікулт поінт в Нью-Йорку - подорож метром від терміналу до терміналу, коли пересідаємо на Літак до Парижу. Все ніби написано-озписано, а шо на перший термінал треба одну зупинку направо - ні. Але ми і в Карпатах пяні в тумані без компаса та мапи вірний шлях знаходили! Сідаємо в літак, який тільки хвилин з двадцять їде до злітної смуги, перетинаючи автомобільні мости з хайвеями і жилі райони. Далі годинна жива черга таких же літаків - і ми в повітрі! Летимо до Парижа, давньої колиски гламурної Української культури. Мені вже перед тим рекомендували Ейр Франц як дуже хорошу компанія і зараз я мав нагоду в цьому наочно переконатися. І справді: до їжі дають столові прибори з нержавійки, а не пластмаси; молоді і ввічливі стюардеси, гарно продуманий салон з підставками для ніг і стаканів, дуже смачне вино (мені рекомендували - і вам рекомендую). Летіли через ніч, тому бачиу я на додачу і захід того самого сонця, яке нещодавно так файно сходило. Та й народ тут зібрався цікавий, з усіх куточків світу, кожен яскраво красивий, інакший, особливий. Знаходжу багато знайомих з телебачення образів, а саме там були "мавки і козаки, пастушки, ягнята, паралітики на роздорожжю, студеї, пігмеї.... А також Бескидівці"(с) Андрухович Знайомлюся з групою студентів, шо летіли в Штати по обміну. Тіпа ми їм своїх, а вони нам своїх. Правда не розумію, шо їхні забули в нас? Тіпа від інституту, а насправді працювати. Вертаються додому весел і щасливі, задоволені життям і в передчутті нових позитивних емоцій. В групі є навіть студенти з Тернополя і Білорусі. Після гамірного і глобально-космополітичного Нью-Йорку Париж здається тихим карпатським вокзалом десь у Квасах чи Лазещині. Кидається в очі архітектура терміналів, виконана в модерновому стилі, а не ніяковому квадратово - склопластиковому, як всюда решта шо ми бачили. Зразу видно шо то Єуропа, а не якась срана Гамерика! Все зроблено зі смаком, стилем і вишуканістю. До терміналу нас вже везуть автобусом, а не потягом. Розмах не той. Та й людей всередині крім нашого рейсу практично нема. І дорога до злітної смуги пересікає не автохайвей, а міст над культурною електризованою залізницею. З вікна видно випадково розкидані куски лісу, покручені дороги між ними, невеличкі міста-хутори. А тут і другий світанок! Яскравий, шорокий, на пів горизонту схід сонця привертає увагу в усіх пасажирів. Сонце прокидаєтьсмя, вмиває нас сонних своїми ранковими пелюстками і потроху повзе вверх. Там, в тій стороні - наша Батьківщина, далеко на сході звідси. Туда будемо зараз летіти. Забігаючи наперед скажу, шо дочекалися ми ві Львові і його заходу, коли сонце верталося туди, назад, у свою Хранцію. Тільки небо тепер чомусь було не пурпурово - чорним, а оранжево - зеленим, з плавним переходом у сірий світло-синій. Окремо хочу сказати про Французький патріотизм. Англійців вони не люблять не менше, ніж Україніці жидів та москалів. В Париж летіли морем, огинаючи Англію. Всі повідомлення в обох літаках йшли спочатку на Французькій, написи в салоні - також. Персонал дуже неохоче переходив на ангілйську, стараючись спочатку дати раду жестами або французькою. Видно шо не люблять тих ангілйців - і нема на то ради. Ось ніби і все. Батарея сідає, очі злипаються від 24 годинного перельоту. Зараз маємо пару часу очікування (чи скоріше адаптації до сіро-смердючої обстанівки з осами і мурахами) на літак у Львів і далі в тепле ліжечко. ПС: До Львова пролетіу нормально. Компутори рулять світом! Принаймні в плані авіаперельотів точно. Все пройшло чітко і без заминки, багаж, електронні квитки, місця... Найбільше мені подобається літати саме рейсом Львів - Київ. І не тому шо швидко. А тому шо в нашій бідній країні, де не всі собі це можуть дозволити, тут чуєшся буржуєм навіть більше, ніж у них в бізнес-класі. І смієшся з тих, хто купив собі в кредит машину за 20 штук і ходить з надутим пірям і думає шо він надлюдина. Бо щойно вернувся з місця, де всі їздять на ше кращих і ніхто з того не робить ніякої мециї. А такі дають прилетівшим українцям. Чорні коробки Сихова, до речі, досить незле зверху виглядають. Розсіяне віконне світло дещо виділяє бетонний каркас на тлі тічної темноти, даючи багате поле для уяви. Далі Напис Львів на автовокзалі, Наукова (Чомусь значно більш освітлена ніж СИхів), стовп на початку Щирецької і ось він - Львів. Від самої думки шо ти вже дома - втому рукою знімає. Далі розмова з таксюгами, що всіх закликають з ними їхати, але навіть ті які стоять троха далі від аеропорта не хочуть везти дешевше як за 50грн. Кажу їм прямо, шо викликаю радіотаксі і їду по лічильнику за 30грн - спускають тільки до 40грн. Ну вас зажравшихся бариг, дістаю телефон і вже за 6 хвилин мчуся пустими вулицями додому, смакуючи кожен горб та яму на дорозі, кожен кривий світлофор, кожного алкаша на зупинці і кожен незакритий люк. Як я все ж тами все це Люблю!
Lopik: Так. Тут життє цікаве. Не знаєш кожен день шо тебе чекає: світлу зникне чи вода, чи пробки будуть на пару годин чи тіко на півчаса, шо вчудєть в парламенті і яку вулицю перериють нинька, і яким путьом сьогодні прийдецці добиратисі на руботу. А ше пілотки разниє ходять по вулицці.
полная версия страницы