Форум » Креативи » Не все їхнє краще і не все наше гірше... » Ответить
Не все їхнє краще і не все наше гірше...
Reshtunn: Третій раз в Штатах - шо третій раз на Говерлі. Місце вже знайоме і вивчене, починаєш відчувати до нього і всього, шо його оточує і з ним асоціюється(як ото Раховоз чи Боїнг) певну привязаність, можливо навіть любов. З усіма наслідками та синдромами, типу ностальгія, меланхолія і піднесення. Відвідуючи гору втретє йдеш вже знайомою і втоптаною дорогою, ностальгічні спогади дають піднесення, розслаблення, своєрідний наркотик у кров. Появляється безпечність і обовязково - додаткові непередбачувані труднощі. Кажеш собі - шо тут може бути складного! І складне зявлається! В самих неочікуваних і відомих місцях! Не оминула ця гірка доля і нас. У Київ ми прилетіли заздалегідь до відправлення. Подивилися шо нашого літака ше навіть нема у списку на відліт - і пішли гуляти. Відомо ж, що реєстрація відбувається за годину-дві до вильоту. Минулий раз я був пропустив перехід зими у весну. Відлітав з сіро-вологого Львова, а верунвся в пекучо-зелений. Зараз також почався перехідний період, вже було видно перші ознаки осені: троха опалого листя на дорозі, сонце з особливо осінньо-теплим відтінком, запах холоду і деревяного соку у повітрі. Тому я й старався вловити, запамятати всі ті миттєвості моєї улюбленої перехідної пори. Бо знаю, коли вернуся все вже буде не то, в повному розпалі підготовки до сплячки. Приходимо після прогулянки в аеропорт - а літака далі нема ні на табло, ні на щитах перед реєстрацією. Йдемо до будки Дельти Ейрланс - кажемо шо за фігня! Нам чемно пояснюють, шо літака вже немає, він давно відлетів! Ми офігівші! Як так, до відльоту ше більше години! Вони бормотять шось невнятне тіпа треба приходити за годину, шо літак вже завантажений і шо попасти на нього ніяк не можна. Кажуть прийти за дві години, вони шось придумають. Ну що ж, приходиться чекати. Розуміємо, шо посунуться, також і всі наступні звязані рейси. І невідомо як там далі буде. Ну але шо скажеш, підсвідомо я був до того готовий. Дві години у Борисполі - гірше дня на залізничному вокзалі в Жмеринці. Приміщення мале, тісне, пристосоване і душне. Балаган гірший ніж в Мукачево на Циганський празник. Всі можливі кутки зайняті сумками і людьми, людьми і сумками. Кожен десь ходить, шось говорить, метушиться, рішає. Ні про які місця для сидіння не може бути й мови, не то шо крісла - всі проходи між ними заставлені багажем. Як назло в цей же час відклали рейс на Анталію, тому гурми людей в шортах і обтягуючих білих штанах мужньо "відпочивали", чекаючи свого рейсу. Ми, навчені гірким досвідом, також нікудти не йдемо, стараючись постійно бути в полі зору будки. Напис на інформаційному кіоску глузливо запитує: "Чи задоволені ви кількістю місць для сидіння?". Таких як ми назбиралося чоловік з 10, деякі з них прийшли за дві!!! години до посадки і літака вже не було. Або й не було в принципі, хто його знає. Не виключено шо компанія не набрала людей і вирішила відмінити рейс, а пасажирів розкинути по інших компаніях. Ну і придумала відмазку, шо літак наповнився за три години раніше і полетіу. Як альтернатива є рейс в першій на Юкрейніан Ейрлайнс і в Париж. Дівчатка почергово кудась бігають, дзвонять, за шось домовляються. За 10 хв до відправлення їм все таки вдається спихнути нас українським авіалініям і ми стімголов пробігаємо всі процедури, викликаючи законне невдоволення стоячих в черзі. Ше б пак, я б сам був недовольний якби мене заставали на такій жарі стояти дві години, а тут хтось пхається без черги. Ну, холєра, всьо! - Нарешті їду... За спиноу лишився родіни кордон. Відправку літака ми затримали на двадцять хвилин, майже не полетіли в бізнес-класом, але в кінці, на жаль, все таки знайшлися місця в звичайному; обматюкали двох арабів в черзі, самі добряче похвилювалися, вникли в тіньові схеми роботи авіакомпаній типу "я тобі - ти мені". Є й плюси, летимо ми з Олегом-Бен-Ладеном, який мав летіти якраз цим рейсом сам, двома годинами пізніше. І нам веселіше, і йому спокійніше, все таки перший раз в Штати летить. Не все їхнє краще і не все наше гірше. Принаймні українські авіалінії мені сподобалися більше за американську Дельту, якою я літау перед тим. Персонал краще вишколений і уважніший, другий раз весь хавчик я зїсти не зміг, носять пиво Славутич, крутять українську музику і нормальний тяжкий рок. До Ньою-Йорку долетіли ми без пригод. Вийшли з літака, пішли до славнозвісного паспортного контролю, який так усердно відсіює всіх нелегалів з України, вже й в черзі добряче вистоялися як кохлись - у Бена Паспорта нема! Ось тобі і другий трабл. Ше пів години пішло на потрійне обшукування всіх кишеньок і закутків - нема та й всьо! Бен побіг у Літак - а там вже закрито, не пускають. Шо робити? В штати без паспорта теж не пустять. Через пів години метушні, коли вся довжелезна черга майже закінчилася, Бену вдалося віднайти свій пашпорт, який випав в Літаку. Хух, йдемо тепер на реєстарцію квитків на Сіетл. Якшо говорити чесно - в мене дуже рідко буває відчуття присутності в тому чи іншому місці. Будь то гори, чи мандрівка замками, чи просто прогулянка по Львову, чи спуск в Полтву. Коли заходжу в якесь нове і незвичайне місце, то в більшості випадкіу я почуваюся як глядач в кінотеатрі з екраном кругового обзору. Все ніби то і реально, можна помацати і попробувтаи. Але в той же час не полишає відчуття відстороненого спостерігача. Ось зараз піду звідси - і все це лишиться в непевних спогадах, як якийсь прекрасний сон з дитинства. А бувають місця, чи радше настрій (бо я не вірю шо місця міняються, міняється тільки наш настрій і освітлення), коли ти до дрібнички відчуваєш кожен елемент пейзажу. Ці люди, шо бігають навколо літаків, ці вантажні машини, скло в залі, коридори і люстри, літаки за склом у мякому оранжевому світлі сідаючого сонця. Все це справді реально, як реальна власна домівка, де живеш роками. І це проймає до кісток, відчуття шо ти справді тут є, за багато тисяч кілометрів. Шо це також все існує з усіма своїми плюсами і недоліками. Думаю, це вплив якогось невивченого гормону, шось подібне до адреналіну, який виділяється під впливом ситуацій, і відповідним чином діє на думки. І, як і адореналін, його дія скоро закінчується, залишаючи незвичайно яскраві спогади про наркотичні видіння реального. Сама реєстарція відбувається в Окремому віддділенні аеропорта, який належить суто Дельті, куди ще й метром треба добиратися. Ну фіг з ним. Заходимо в середину споруди - о Ужос. Бориспіль намбер ту! Стеля місцями протекла, видно іржаві потоки, де-не-не зі стін пооблущувалася фарба, купа папірчиків на підлозі, всюди якісь хамовиті негри, люди стоять до стійок у довжелезній черзі, добрне шо хоч 50% черги займають їх сумки . Випитатися якусь інфорамцію про наші перенесені квитки у варґатої негритоски нам так і не вдається, тож мусимо сумирно як справжні ЛьвіВці стояти у черзі. Накінець то підходжу до стійки: "Так, Ваші квитки є дійсні! Але де вам такі видали?!?". ПОяснюємо тяжку ситуацію з наповненням літаків в Україні і нам дають посадочні талони. Причому мені дали нормальний, а Руслану - без місць. Типу якшо будуть вільні - то полетиш. Інакше - ні. Але все оібйшлося. Внутрішні рейси вищезгаданої компанії інакше як з нашими маршрутками порівняти не можна, купа менінгіту, старі стюардеси і жодного сервісу. Зато беруть ціною квиткіу! Хоча буду просити наших америкосів, шоб більше в Дельти їх не купували. Ну надто вже вони прикрі. Вже в Сіетлі обоє моїх супутників згадували як я їм казав, шо з Нью-Йорка в Сіетл - то є найтяжча ділянка шляху. При одержанні багажу виявляю певні зміни в розташуванні защіпок на броцику. Гади, стиряли, тобто вилучили, два диски Пірколаби(тьоху, най їх дідько копне, йоптєль), які я хтів слухати в машині, а потім віддати Ксьондзику - жеби пів року туткій не скучау; і зубну пасту. Про Пірколабу ше розумію, хтіли негри троха потащитисі, але пасту якогось милого, вона ж не в ручній поклажі, а в багажі!!! Проте вже більше 30 годин на ногах, тому вирішую не сваритися і йти по машину. Тут наступний трабл: в обох кіосках Бюджета нікого немає! Ше б пак, 12 ночі! Спускаємся в підвал до гаражів і аж там бачимо мулатку за прилавком! Хоч я і не люблю мулатів, але як я радий був її бачити! Ну що ж, добре шо хоч знайшли, а то б прийшлося таксі викликати, а на наступний день знову туда пертися. Процедура оформлення машини багато часу не зайняла, хоча мулатка ніяк не могла допетрати, шо то їй за права під ніс сунуть; і ось ми вже їдемо в напрямку готелю. А це майже 70км, як до Стрия зі Львова. По дорозі спізнаю вже знайомі заводи Боїнга, готелі. Потім йде різнокольоровий даун-Таун Сіетла, далі чорна траса з безліччю екзітів. Тільки і втикай, шоб не промазати і не вїхати в нього. При підїзді до Еверету, де має розташовуватися наш гуртожиток, скидаємо швидкість, жеби не пропустити потрібний вихід. Доганяє мєнт. Стукає чомусь в моє вікно, відкриваю. Всовується типова квадратова пика з ліхтариком у руці, років десь 30. "Хеллоу, хау ааа йу? Вай ааа йу драйвінґ соу словлі?". Най би тя шляк трафив, і ото ізза того треба була нас пИнєти?! Пояснюємо, шо ми тіпа нє мєсні, їдемо до такого то гуртожитку на блядки, дорогу знаємо, в натурі, ось роздруківка з гугла. Але їдемо повільно, шоб не пропустити потрібний екзіт. (Хоча повільно - то було в нас 80км/год). Грунтовне пояснення тверезим голосом, а особливо роздруківка з усіма поворотами справляє на нього враження. Але про всяк випадок каже показати йому права. Качати - так, а показувати - якого милого! Шо б там не говорили про міжнародні стандарти, але нам до них ше срати і срати. Принаймні в плані водійських прав. Шоб розібратися шо там і як, тепер вже поліцаю, зайняло хвилин 10, не менше. На прощання розказав як їхати, застеріг про сифіліс у блядєй, побажау приємної дороги, та й пішов дожовувати свій хот-дог. А ми, раді шо його спекалися і шо наші права дійсно дійсні , порулили далі. Так як їхали ми насправді на конференцію по астрально-вагінальних явищах, а не на блядки, - то в туртожитку №5 для нас все вже було зарезервоване та підготовлене, тільки сказали камєнді прізвище - і получили ключі від кімнат. Про всяк випадок камєнда попросила кредитку(хитра сцуко) - і тут наступний трабл, в мене жодна кредитка в них чомусь не приймалася, хоча раніше я їздиу з тими самими і було всьо гуд. Але в цей день мене вже ніякими траблами не здивуєш, тому посилаю камєнду на прутень, кажу їй, шо дам скільки треба готівки, після чого вона відчіпається. Йду в свою рідну 207 халупу спати. Тіки хто тут порядок вже навів? Де всі пляшки з під Ліжок? Де срачі, Лямпачі і де Любко? І електронний замок на вхід якого милого він поставиу?
Ответов - 23, стр:
1 2 All
benlviv: Ти забув ще написати що мене в номер для молодят поселили. Шампанського правда не було в номері хоча це і не великий мінус , а загалом все добре.
benlviv: Давай пиши про "Download Party" я відео піджену .
Reshtunn: Шо тут писати - мені сподобалося. Правда черги як по чекушку в совєтскі часи, але шо ти хоч, усі цінують свій час, хочуть бути першими. Всьо чотко, всьо понятно. Правильно зробили. Потратив годину часу - і на твому компі все є. Ше й скрипт спеціальний написали, шоб перевіряти це. Але відео все рівно виклади.
Miclem: What is "Download Party". І яким пипелацом вас перевозить чатланін Руслан
Lopik: Все зачотно. Подорож нігерів з країн третього світу завжди напружена і цікава з неминучими пригодами. На рахунок заводів Боїнгга мушу розчарувати - насправді вони не між Такомою і Сіетлом, а вже далеко за Сіетлом - між Лінвудом і Еверетом (буквально за 2 зїзди до вашого гуртожитку). А Бен , бачу, цілком пішов моїми стопами - посіяв в самольоті паспорт. От бідолаха переживався, вон і борода посивіла на свтлині....
Reshtunn: А шо то тоді, там де багато Літакіу? Між аеропортом ті містом? Там і авіамузей недалеко. Фотаги з пєпелацом, четланами і господіном ПЖ тут: http://picasaweb.google.ru/ryshtun/FAEConferenceEverett (Тільки не питайте де він на фотках, він є всюди одночасно і ніде заокрема)
Lopik: і шо? Сношають там вас? Освоїли новий матеріал, квізи пишете? Дуже хочецця почути якийсь фідбек по нашим презентаціям.
Reshtunn: Та нині тіко перший день. Личком торгуємо. Плакати вивішуватимемо тіпа завтра. Напевно тоді ж і дівайси виставлятимемо.
Lopik: Подививсі футуальбом. Ось шо значить - дослідники калу! Не на пляж чи в гори - а до асінізаторів. Особливо панравілась "споруда очисних споруд". І ше:Я шо то не пойняв - ваш гуртожиток біля тих параш?
Lopik: йой. То пісєц. Шо, вже машину побили? Її хоть страхують коли видають?
stoune: Аффтар пещи ісчьо. Але повиправляй граматичні помилки.
Reshtunn: Так, побили. Руслан зареєструється і вшьо розкаже. Ну очисні споруди не зовсім біля нас, але їхати до них недовго треба було. На рахунок помилок: Я їбав їх виправляти. Маєш бажання - виправ, а я завантажу. Буду тіко вдячний.
benlviv: Все дружно опляківаєм потєрю нашої красавіци.
Reshtunn: Ось такі мишки випускає сайпрес. Не Тільки роздільна здатність регулюється з точністю до 1 дпі, а й вага з точністю до грама: Після кунференції були на барбекю(читай пянці) в Сайперс офісі. CJ стояв за барною стійкою. Ось Наш новий водій: А це роверко з сайпресівськи давачами оборотів колеса: Потім виступала така група з Денісом Сегайном на банжо: Колор Лох стоїть при вході де досягнення сайпреса: І Ван Есс теж був:
Vad: І тут вони економлять. Нас возили в кабак з боулінгом. А тепер самі на банджо грають
Lopik: угаразділо вас влипнути в пригоди
Reshtunn: Курча. Відчуваю себе на тій конференції моральним інвалідом. Всі такі мудрі, всі такі експіріенсид, всі думають про якісь проекти, кастомерів. А я тут сиджу з квадратною головою і думаю: "Чим мені то всьо може помогти в моїй щоденній-щотиженвій-щомісячній-щорічній роботі"? .... Напевно шо нічим. Знання, навички і - шо найголовніше, підхід в щоденній інженерній роботі є зовсім інший. Але чому тут дивуватися? Це ж ФАкЕ конференція, і я, простий український інженер, тут, ясне діло, шо чужий. Можна заперечити, шо це тіпа загальний розвиток, розширення кругозору, будь-які знання є корисні...... Але з таким самим успіхом можна розширювати кругозір в області класичного балету і казати шо це може колись пригодитися. Без практичного застосування це все тільки зайва інформація, яка не має жодної користі. Знову ж таки можна заперечити, шо людина використовує тільки 5% мозгів, і шо занння на плечі не тиснуть. Знову Брехня! Зайва інформація як скляна тара в поході. Гальмує рух вперед. Попробуйте тиждень провести на якомусь напруженому тренінгу, а потім після нього зробити якусь креативну роботу. Ніфіга не получиться! Дійсно якісний креатив получається коли гарно відпочив і виспався, голова вільна і повна сил для думання. Адже всередині також мяз. І він також вимагає відпочинку і правильного юзання. Мораль така - геть все решта, звільняємо побільше місця для думок про тьолок і алкоголь!
Lopik: Ех! Тебе направили шоб ти развівался, углублялся, рос над собой - а ти знову про тьолок (мууууу) і про поллітру. А деж тяга к знаніям, слєдованіє заповітам Ілліча (того що лисий)? Атрофіруєцца мозк, а затєм і другіє конєчності і тьолкі станут НЕАКТУАЛЬНИМИ. Як каже наш общій друг Андріан: сьогодні забув котикові дати молочка, завтра не дасиш старушці місце в трамваї, а післязавтра - вб'єш людину..... Так сдєлай виводи із начавшейся умствєнной стагнациї і дєградациї!
Miclem: Варто ще навести долю відомого проффесора Вибегалло, як приклад кінцевої останівки на путі умствєнной стагнациї і дєградациї!
Lopik: i нєйронной сєгрєгациї...
полная версия страницы