Форум » Креативи » Відчуття Весни » Ответить
Відчуття Весни
Reshtunn: Цього року весна видалася особливо красивою та тривалою. Зелень повільно наповнювала львівські дворики та вулички, дерева зацвітали вид за видом. Все як у кольорових снах – сліпуче та нереальне. І це дійство триває не один чи два тижні, як це зазвичай буває, а значно довше. Доки саме – нам невідомо аж до його завершення, але навіщо знати? Ловімо кожен момент, насолоджуймося ним сповна! Частину весни я був злапав під Параскою. Але це була гірська весна, пізня і туманна. А хотілося також рівнинної, з масивами пишних крон та безкраїми полями густих трав. Хотілося надихатися наповненого пилком теплого повітря! Та й після Штатів ше нікуди не виїжджав! Тому рушив я собі сам доволі стандартним маршрутом: Львів – Деревач Монастир – Раковець – Загіря – Милятичі – Давидів – грунтівкою в Старе Село – Замок – траса на Львів – Львів; який, проте, дозволяв досугнути мети. Як уже писалося, соло поїздки та походи дозволяють значно гостріше все відчувати, не приходиться відволікати увагу на когось. Банально, але перших та останніх 10км я проїхав по Львову. На мій подив машин було мало, ніхто не газував, тому не зчувся як опинився у Сокільниках. Далі траса настільки рівна, шо педалі самі крутяться навіть під гору :). Зустрів двох шоссерів, які або спали, або були дуже втомлені, бо дистанція між нами завжди трималася однаковою. Перед Деревачем звертаю направо, слідуючи вказівникові шо там монастир. Дорога одразу ж перетворюється на втоптану грунтівку з періодичними спусками і підйомами. Їхати один кайф, зправа свіженький ліс, зліва – відкритий простір обмежений гостротою зору лише. Від Монастиря відкривається вид на Пустомити. Ех шкода бінокля свого вдома я забув! Обігнавши дві автівки під час спуску в Раковець, набираю 50 км/год :) Своїми двома кулками ями обїжджати мені куда легше! Навіть не знаючи дороги і не маючи карти знайти джерело з “цілющою” водою не складе жодних труднощів. Достатньо слідувати за вервичкою дорогих і не дуже автомобілів. Далі, на зависть водіям, шо змушені ступити на грішну землю і пройтися аж 500м до води пішки, перемикаюся на силову передачу і по сипучим піскАм доїжджаю аж до самого джерела. Але народу тут! Одні стоять в черзі з посірівшими від старості пластиковими баклашками, інші збоку поза чергою пють з калабані воду, ше інші, мов зеки, ходять босі по воді колами. В ГУЛАГ-ах був подібний метод вибивання зізнання. Людину на добу кидали в камеру 1м на1м. Шоб їй часом не було жарко, на підлозі десь так не доходчи до колін була водичка, градусів +4 С, не більше. Шоб не замезнути треба було весь час ходити по тій камері колами. Після доби перебування зізнавалися в чому завгодно. Так і тут, народ ходить колами, але добровільно, вірячи шо це їм поможе! Народ, та сідайте на велосипеди, лазьте в гори, бігайте зранку і пийте ґорівеґу! І всі болячки самі по собі зникнуть! Спуск з Раковця - і я опиняюся у раю. Не в сенсі шо я собі звернув шию :) Просто хати і городи зникли. Натомість появилися луги і діброви. Невисокі пагорби окреслюють горизонт, даючи оку точки для відпочинку а душі - для медитації. Попри дорогу блещуть озера, гніздяться птахи. Але тут файно! Навколо ані душі! Вмикаю низьку передачу і їду якнайповільніше, шоб подовше побути в цьому раю. Одна з переваг мандрівок весною і восени – не жарко. Літом навіть в одних шортах з тебе стече літра поту. А тут їдеш собі в футболці і велопамперсі, ззаді зручно примостився броцик а зверху шолом. І є ані холодно, ані тепло - якраз нормально. За всю поїздку навіть з під гельми жодна краплина не зірвалася. Цікаво, а як там було нині на Вульках? Попри дорогу у Вовкові надибую стару закинуту церкву неоготичної архітектури. Вікна побиті, а так всьо гуд. Дуже навіть така симпатична. Поруч цвинтар і нова церква. І шо, заради того шоб священник відмив гроші на будівництві нової церкви, побудував собі дім, купив машину і вивчив дітей треба було руйнувати стару? Най би собі стояла, тішила око подорожніх. В Милятичах є новенький завод тротуарної плитки. В якості показового обєкта він, напевно, вирішив зробити дорогу своєю власною плиткою до самого себе. Тому від Давидова аж до Милятич йде рівненька, без ямок і вибоїн тротуарна дорога! І плитка дійсно добра, нема ані надлущень, ані потріскувань. Ніколи не повірю, шо це клали люди, тут же ш з добрих 5км! До речі, є дві технології виготовлення такої плитки: гарячим пресуванням і заливанням подібно бетону. Перший спосіб дає якісну і довговічну плитку. Наприклад біля палацу залізничників, там вона тільки за моєї памяті вже 10 років і хоч би шо. Зате друга – значно дешевша і може бути зроблена прямо на подвірї. Поганих прикладів всі самі багато бачили, коли через рік все полущене і потріскане. В Давидові біля пердуктового магазину звертаю вправо на сільську дорогу, яка йде попри колію прямісінько до Старого Села. Правда півтора кілометри прийдеться проїхати просто по траві, але це додає ше більше драйву. В Старому Селі всі знають, шо раз велосипедист – значить на замок їде дивитися. Тому самі махають рукою в потрібному напрямку і показують дорогу. Але шо її показувати? Вона ж пряма як стріла і без жодних поворотів! Замок я бачив з потяга – жалюгідне видовище. Через зашустані та вкриті ржавчиною шиби поїздів УкрЗалізниці(хоча їй і за такі рішпект) важко оцінити всю його велич та красу. Але коли я його побачив вживу – то офігів! Величні залишки стін, бійниці, арки, оздоблення…. Шоб охопити поглядом все потрібно відїхати шонайменше на 200 метрів від замку. Збереглися всі стіни, які утворюють подвіря. Всередину є вхід. Внутрішній простір, оточений трьохметровими мурами, навіває особливий настрій старовини і величі. Уявляю як тут колись ходили лицарі, біля бійниць стояли вартові а по дворі шустала дітвора. Чи то в толкіністи податися? Видно залишки будівель по перметру, між ними не дуже багато сміття. В Куті причаїлася згорівша сцена – напевно якийсь готічєский фестиваль проводили. Сам би з задоволенням побував тут на такому дійстві, побухав з всякими симпатичними готессами, пожив в наметі, прокидався вранці посеред середньовічного замку. Місце має особливу енергетику навіть попри численні знущання і упаковки від презервативів, які лишає місцева безквартирна молодь. Ван-дер-Кури і фон-Кози, шо пасуться посередині – ось теперішні власники цього колись грізного бастіону. На прощання обїжджаю ше раз замок і з сумом вйо додому. Від замку через колію дорога виводить на трасу. А далі – знову вказівники Старе Село, Давидів і Львів. На трасі на одній з автобусних зупинок зупиняюся (вибачте за тавтологію) перепочити і попити води. Не встиг розслабитися – як з навколишніх дач вилазять якісь дві бляді-“малолєтки” з місцевим рагульом. “О, ми не одні”. Бляяяяяяя, навіть тут відпочити не дадуть. Мовчки беру ровер і їду дальше. Львів зустрів мене шумом більшим ніж, навіть, на трасі; купами людей, маршруток і собак. Як це все бридко, вертатися з такої краси в повсякленність, і, водночас, прекрасно. Бо це – мій Львів, мої Люди і мої Пси. І я їх всіх люблю. Карочє в сумі вийшло тіпа 98.5 км від гаража і до гаража. Час їзди троха менший як 5 годин. Середня швидкість 21 км/год. Особливо не втомився, дорога пролягала весь час рівною місцевістю та й їхав у свому темпі. Весною натішився вдосталь. Якшо потрібно, то маршрут можна вкоротити, звернувши в Солонці наліво до Жирівки, а далі через Милятин і Давидів. Або, якшо ціллю є тільки Старе Село, то взагалі їхати по Франківському Шоссе. Вкладетеся туда і назад в 40 км. Але, повірте, замок того вартує! Фото тут: http://picasaweb.google.ru/ryshtun/nqrJBG
Ответов - 0
полная версия страницы