Форум » Креативи » Гора Корж, Урочище Новаківське » Ответить
Гора Корж, Урочище Новаківське
Reshtunn: Як тільки у Львові організовують якісь масові гулянки слід одразу ж втікати з нього якнайдалі, найкраще в гори. Не має значення чи це “день Незалежності”, чи “день Конституції”, чи “день Львова” чи ше якийсь “день” – картина завжди однакова. Пяні натовпи і компанії снувигають туди-сюди, ріки нечистот з підїздів, заблокований рух, шум, гамір і взагалі якась нездорова атмосфера. І питання навіть не в музиці. Більше того, часто запрошують дуже цікавих виконавців. Але хіба буде, наприклад, Чубай співати інтимну лірику перед площею людей? Для цього слід йти на відповідні заходи з зовсім іншою атмосферою! Одним словом треба тікати зі Львова якнайдалі, шо ми успішно робимо вже протягом декількох років. Цього року Любко з Льоликом заздадлегідь склали “План Мармаросса”, Глобальний з ЕОБ осідлали коней, а ми(Коржик, Квітка, Юра, Бодун Марічка і Я) рушили штурмом на Параску, святкувати Коржика ДН. На моє превелике здивування електричка була забита туристами, які також не захотіли слухати “Натаху”і “Двічі в одну річку не насреш”. Що ж, приємно. Глобальний з ЕОБ по черзі вітають Коржика, від чого той робиться ше шасливішим. Приїжджаємо в Сколе. Пропускаємо поперед себе зо три групи туристів, які також йдуть в напрямку Параски; шоб під ногами не путалися. Який то кайф, після зимового походу, йти тією ж дорогою влітку. Не треба задирати аж до пояса ноги, повзти навкарачки, нікуди не провалюєшся, рухаєшся ну просто з реактивною швидкістю! Ми з Коржикофігіємо від того, шо памятаємо кожне повалене дерево, кожну цікавинку на маршруті, кожен скрут і кожну галявину. А були тут всього один раз! Не зчулися - як видерлися на Хребет, добряче полежавши під ним на карематах . Видно саму Параску, всі проміжні вершини, радіорелейну станцію! Не до порівняння з тими двадцятьма метрами видимості взимку. Думаю, маючи таку видимість тоді нам не прийшлося б брати штурмом кожну вершину, витрачаючи на це дорогоцінний час і сили, а йшли б траверсом. І ми б тоді вийшли. Але як було так було. Плануємо на цю зиму повторити сходження, на цей раз вже зі снігоступами. Дорога по Хребту плавно йде то вгору, то вниз, роблячи мандрівку розвагою. З обох сторін Хребта розкинулися захоплюючі краєвиди Сколівських Бескидів. Час від часу накрапає дощ, освіжаючи і висвітлюючи кольори. Видно Перекоп, Кремінь, шлях на село Майдан, в якому ми вже побували, але на велосипедах і зовсім з іншого кінця Бескидів. Якшо йти звідси по азімуту до Росохача, то шлях в 30км зайняв би не менше трьох днів. Повна відсутність доріг і стежок(крім звірячих, звісно), мінімум десять крутих вершин на дорозі а також мальовничі переливи гір роблять це місце ідеальним для відлюдного існування на одинці з природою. Привалюємся на обід на Тимковому Верху, там же де і зимою. Поруч проходить двоє москалів. “Агов хлопці, а чи всі мають подарунок Коржику?! Ше є можливість виправити. А заодно і освіжити маркування маршруту червоним кольором”. Добре попоївши Параска далася нам без особливих зусиль. Тобто не так . Попоїли ми а не Параска, і Параска це гора, а не дівчина, для тих хто почав читати креатив одразу з цього місця. На вершині ше лежить місцями сніг. Хрест повалений стихією. Робимо тривалу фотосесію, медитуємо на навколишні пейзажі. Гори парують, димлять клубочаться і завертаються. Вдалині видно поселення людей, ше дальше гігінське зміїне тіло Стрия. Внизу зліва невеликі галявини, ті шо ближче до села – з сінокосами і колибами. Бінокль дозволяє перенестися подумки туди, за десятки кілометрів, побачити шо там є і чим живуть люди. Так проходить не менше години. Падати на ночівлю вирішуємо десь внизу, але не біля самого водоспаду. Туда тільки з Параски пішло три групи, а з Синьовидного ше більше. Спускаємся вниз до перемички і попри струмок йдемо зигзагами по схилу. Важкі броцики наповнені провіантом і привітальними товарами нестримно тягнуть вниз. Деколи приходиться зачіпатися руками за дерева, деколи проїжджаєш зо два метри на боці. Через годину спуску струмок перетворився на річку і стало можливим йти його долиною час від часу переходячи з берега на берег. Деколи, коли річка звужується, приходиться вибиратися на крутий берег, застосовуючи мотузки і мязову силу друзів. Чуйка підказує шо скоро має бути галявина, яку ми бачили з вершини. Так і є, в місці де наша річка, шо стікає майже з самої вершини Параски вливається в іншу, більшу, річку, знаходиться забута людьми галявина. Залишки їх діяльності майже поглинула природа, дорога вже кілька років неїжджена і поросла травою. Замість вийти до водоспаду ми пішли паралельною дорогою, але ні скільки про це не шкодуємо. Галявина оточена з усіх сторін горами, які виокремлюють, означують навколишній простір, роблять його твоїм приватним. В міру велика, почуваєш себе як на затишному подвірї. Рівна, зразу збоку тече річка, є плавний спуск до води. Над галявиною височить безіменна вершина, з якої відкриваються чудові краєвиди на навколишні гори. Ідеальне місце для стоянки. Його вирішено назвати “Урочище Новаківське” а гору “Корж”, все в честь іменинника. Розбиваємо табір …………………. готуємо їсти ……………………… вручаємо подарунки ………….щастя здоровя………………………між першою і другою………………………… давай ше одну…………………………………………………………….файні ковбаски ………………тепер твоя черга………………………………………………. давай ше по одній………………………………………………….ах лента за лентою ………………………………………………….шкода нема Любка, ніхто всіх слів не памятає……………………………….. ну все, ми йдем спати ……………………………….. берем фляшку і на гору ……………………………………я вам так скажу ………… а де наш табр ………………… тссс, шоб їх не побудити…………………………………….то не я, то собака Окрема мова про собаку, Барбоса Бескидського.Він до нас ше в Сколе пристав, зразу на початку підйому, пропустивши перед собою ті всі групи. Певно відчув позитивну енергетику, яка йшла від наших чарівних дівчат. І йшов з нами попереду аж до табору. Їсти не брав, бігав собі навколо шось з землі виколупував. Вночі охороняв нас, на когось гавкав і гарчав. А ранком стягнув порєдний шмат сала . За нашу дводенну мандрівку ми всі. Його дуже полюбили. Мальовничий Карпатський Ранок. Галявина заповнена хмарами, сяють зеленню дерева, особлива легкість і запах повітря. Все навколо чисте і свіже, ніби за ніч створене наново. Прокидаємся з свіжими силами в тілі і прозорістю в думках. Кожен рухається в своє задоволення, у тільки йому властивому темпі. Ніхто нікуди не поспішає, не підганяє іншого. Так готуємо сніданок. Закінчуємо з чаями, кавами і вітальними виробами пакуємося і рушаємо в дорогу. 12 година, Друге правило справжнього туриста не порушене. За кілометр шлях впирається в широку повноводну річку. Саме вона захищає урочище Новаківське від людських зазіхань. Хто босим, в кого взуття високе а кому вже пофіг:- переправляємся на інший берег. Барбос аж скавучить, але в руки не йде. З великими труднощами він все таки перескакує на інший берег і наздоганяє нас, які вже встигли пустити за ним сльозу. Дорога до цивілізації пролягає широкою долиною між двома гірськими утвореннями. Ми всі аж завмираємо від захоплення. Величезні відкриті рівні галявини, поодинокі покручені дерева, акуратна і мягенька зелена трава під ногами, де-не-де мох. Гори переливаються чотирьма кольорами весни: білим, темнозеленим, чорним і світло-салатовим. Ці кольори розмиваються густими потоками тягучої енергії, яка парує з глибин лісу в небо.Весна прекрасна пора, час народження життя, яке своєю красотою даруватиме радість людям аж до зими. Як і все новонароджене воно прекрасне в своїй довірливості і незахищеності, період росту і розвитку. Як і маленьке немовля, гори в цей час кожен день трішки інші, ніж у попередній, весь час змінюються. Скоро прийде жарке літо і вкриє все це грубо-зеленою шкарлупою, наступить період зрілості, період сили гір, період готування до зими. Сюрреалістичний пейзаж доповнюється покрученою грунтовою дорогою, яка веде нас в прекрасне невідоме. На трасу в Синьовидному вийшли десь о 5. Барбос з нами! Сідаємо в маршрутку, він лишається, напевно піде вже інший похід з іншими людьми. Ось хто справжній турист, хто любить гори більше ніж комфорт будки і поживні собачі корми. Прощаємся з ним і впираємся поглядом в шиби вікон. Цікава все таки назва – Синьовидне. Тут видно одні синяки живуть, причому є верхнє а є нижнє Синьовидне . І Перкалаба співає, шо “Сині гори то не містооооооууооо!” Страшенно задоволені та трішки втомлені вертаємся домів. Всім дуже сподобалося, ніхто не жалкує. Пройшли в сумі десь 35км, шо не так вже і зле. Дуже всім дякую за компанію і допомогу, особлива подяка Пляцку за ідею та нашим дівчатам, які подавали нам приклад та надихали йти вперід. Цей похід мені запамятається надовго!
Ответов - 4
svt: А де фотки ?
Reshtunn: Фотаги будуть. Вчора тіко зібрали їх з усіх фотігів
Reshtunn: Як і обіцяв - фотги: http://picasaweb.google.ru/ryshtun/gAaruH
Nov: Мій варіант Вже так традиційно трапилося, що на мій д.н припадає день міста Львова. Тому цього року я вирішив взяти кілька товаришів і полізти кудись в гори, щоб отримати подвійну насолоду від святкування. Погода обіцяла буди прикольною, забігши наперед скажу що так воно в загальному і було :) Отже, зібралося нас 6-ро однодумців (Надя, Андрій, Юра, Марічка і Богдан), які не проти провести свій Вікенд в горах. Рушили. Стандартно, зранку 5-та підйом, оперативний перекус, всьо такоє і хутчіш на вокзал. Близько 6-ї зустрілися з ( malvalanda) я отримую перші привітання (приємно…) і почемчекувати собі в напрямку вокзалу. Дорога далася легко незважаючи на 35-ти кілограмовий вантаж що поволі тягнув мене донизу. Потім здибанка всіх учасників заїзду на пероні, Мукачівка, щирі вітання від форум чан, перший перекус. І ось ми вже у Сколе. Туристів тут повилазила, ціла купа.... Дивуюся, що всі тікають з того Львова подалі. Починаємо підйом, одразу ж до нас пристає якийсь місцевий собака і ось нас вже 7-ро. Так навіть веселіше. Дорога на Параску дуже добре промаркована тому зблудити тяжкувато (хоча зимою в нас це вдалося). Погода сприяла нам і час від часу тішила сонячними променями. Дивно, але після зимового походу все тут мені здається дуже знайомим, пам’ятається кожне повалене дерево, майже кожен маркер викликає якісь приємні спогади. Коли ми йшли цим шляхом серед снігів то ми собі жартома називали певну ділянку шляху якоюсь назвою, і тому зараз ідеш і бачиш ось «алея парку культури», а ось славнозвісні стежки «стрийського парку» :) Потім галявина «мальовниче дерево» і .т. д. Почуття, які виникають при цьому тяжко з чимось порівнювати. Вони просто фантастичні. Ось ми минули гору «Оброслий верх», досить цікава назва як для гори, завжди дивувався, як просто і водночас велично називають гори. Нарешті падаємо на обід. Місцями на хребті ще тішить око сніг, правда він зараз вже дуже брудний :(. Собака, який до цього часу ас не залишив і собі моститься на обід, годуємо його тим шо їмо самі. Гарячий чай, та обідній перекус позитивно вплинув на самопочуття незважаючи на те, що почав моросити дощик. На хребті, як завжди, повіває вітерець, ми ідучи знимкуємо безмежні гірські простори на плівку і тішимося з того що все таки вибралися з міста в такий чудовий день. І от залишається останній ривок а саму власне Параску, навколо ще цвітуть підсніжники. Піднімаємося на вершину. Ураааа, нарешті гора нас пустила. Тішимося, знимкуємося, і вирішуємо куди іти далі, точніше де впасти на привал. Саме в той момент коли вийшли на вершину хмари трошки розступилися і сонечко освітило нас і всі навколишні краєвиди, даючи тим самим знати «знимкуйте, бо то не надовго, зараз знову сховаюся». Одноголосно вирішили що ідемо на водоспад «Гуркало». Посидівши на Парасці :) ми рушаємо в дорогу, вже ніхто нікуди не поспішає, ідемо собі в задоволення. І саме тут воно сталося, ми відхилилися від маршруту і пішли іншою дорогою, яка вела геть не до дядька Гуркала. Ну шо ж вирішено іти по азимуту вниз по схилу, а потім вздовж течії річки до появи якогось твердого орієнтиру. Те що ми зблудили нікому не псує настрій, а навіть навпаки. Це вже не матрас. :) Мій навантажений броцак не дає можливості нормально маневрувати, від чого я постій падаю. Можна сказати кочуся зі схилу, або просто їду на дупі… Як не дивно, але собака все ще з нами, він теж долає перешкоди і впевнено прямує до якоїсь мети, але до якої ??? Похід по руслу річки вниз це прикол. Листя місцями по коліна, купа слизьких каменів ну і звичайно сама річка, яку постійно треба перестрибувати. Не знаю довго ми так ішли чи недовго, але з часом натрапили на стару закинуту дорогу. Ніби для нас тут хтось підготував галявину. Вода поряд, вирішено падати на нічліг. Потім починається урочиста частина привітань. Тепер я щасливий власник набору похідного посуду фірми Tatonka, повної збірки альбомів групи «Вій» а такоє надувної подушки :) щоб добре було спати. Посуд ми одразу ж випробували. Зачьот! Подушку випробовував вже вночі. Далі сіли насвяткувалися, як то кажуть, пішли ше святкувати на найближчу гору (її ми потім про себе так і назвали гора «Пляцог», а урочище на якому в нас був нічліг – урочище Новаківське), а потім слабо пам»ятаю, але здається все було супер. Зранку сніданок, оперативно збираємося і вперед. По дорозі довелося здолати річку вбрід, та це додало лиш радості. Помочивши ноги у сповненій здоров»я річечці ми взяли напрям на Верхнє Синє видне. До нього було далеченько, але був настрій, була погода і трошки сил. По дорозі вже не так багато чогось цікавого, хіба саламандри, які ліниво повзають по закинутих дорогах. Жителі місцевих сіл досить тішилися, коли бачили тут туристів, один з ним вирішив навіть нас перевірити на кмітливість, запитавши звідки пішла назва Параска. :) Але ми з запитанням впоралися і ось вже зупинка, траса на Львів, шумно, брудно :(. Собака залишився у Верхньому Синьо видному. Буде тепер напевне чекати наступну групу туристів, щоб повести їх вже тепер нашими стежками. Наша маршрутківка, запаковуємося і до Стрия стоїмо, але коли я вже сів то втома взяла своє…я відключився. І от тепер я згадую цей похід і для себе я можу сказати впевнено, що то був не змарнований час в цьому житті! Дуже дякую всім учасникам мандрівки. Окрема подяка за подарунки ;) Буду надіятися, що і в них в пам»яті залишаться лише приємні спогади від «майскіх празніков» 2008-го року :)!
полная версия страницы